Перекази та легенди
с. Плоского
Засновники
села
Це було ще за часів монголо-татар.
Деякі люди, рятуючись від нападників, тікали у наші краї.
Так прибули три брати Білеї із
Івано-Франківщини. Один оселився в Іршавському районі, а двоє з них облюбували
собі нашу гористу місцевість. Вони знайшли своє пристанище на невеликому
пагорбі, підніжжям якого протікає річка. Нащадків меншого брата називали
Мальці, тому й тепер ще є рід із прізвиськом Мальцюські. Другому
було ім'я Данко, а його нащадків прозивали Данчуки. Коли роди збільшилися, то й
з'явилося ще й прізвисько Фоштеруські (за родом занять: фоштер - лісник).
Переказ записаний від
жителя с. Плоске Білея Павла
Михайловича, 1918 р. н.
Назва села –
Плоске
Чому воно дістало таку назву? У
давні часи низинні місця села були дуже заболочені, тож люди будували хати на
підвищеннях, які називали "плостинки" (рівні площини на горбистих
схилах). Від цього, мабуть, село стали називати - Плоскоє, Плоско, Плоське. (З
кінця XIX століття і до 1919 року було переймовано на угорський кшталт -
Домбоштелек, Шобешфолі). Внизу, біля річки, на заболочених місцях, росли
вербники. Там селяни мочили коноплі. Поступово річка ставала мілководнішою,
міняла своє русло, тому що брали багато гравію для будівництва осель. Землі
осушувалися. Люди почали вирубувати кущі верболозу і оселятися внизу, позаяк
ґрунти там були більш придатними для обробітку. Тут був кращий доступ до води.
Так із підвищень жителі села перемістилися в долину. Свідченням давнього
поселення села є залишки старих хат, колодязь та фара священика, де народився
закарпатський письменник О. А. Митрак.
Переказ записаний від жителя с. Плоске Стегури
Івана Михайловича, 1934 р. н.
Паводкове лихо
Для прийдешніх поколінь цікаво буде знати , чому люди
знову почали селитися на місці старого села.
Для гірських річок завжди було характерно ставати
бурхливими і небезпечними восени, коли випадає багато опадів, та весною, під
час танення снігів. Але такого паводку плосківчани та жителі сусідніх сіл, який
був улітку 1998 року, не пам’ятають і не чули від попередніх поколінь. У кінці липня
пройшов перший паводок. Він наробив багато лиха: вода поступала до осель,
забирала все на своєму шляху, підмивала старі хати. Люди ще не встигли
оговтатись від цього лиха, а рівно через тиждень – наступний паводок. Вночі
прийшла страшна злива, ні на хвилину не вщухав дощ. У народі кажуть, що то
«урвалася хмара». Весь час проносилися громи, блискавки. Було враження, що то
настає Страшний суд. Особливо потерпіли жителі, оселі яких збудовані біля самої річки. Вода лилася
до хат навіть через вікна. Люди залишали оселі серед ночі , рятували себе,
худобу. Вранці страшно було глянути на
село: городи затоплені, стоги сіна рознесло, дрова з
дворів понесло за водою, деякі хати розвалено. На щастя, обійшлося без людських
жертв.
Тих п’ять сімей із сусіднього села Оленьова, які
залишилися без даху над головою, тимчасово переселено у с. Поляна в приміщення
старої лікарні. В наступні роки вони з допомогою держави побудували нові
будинки там, де колись було старе с. Плоске.
Переказ записаний від жительки с. Плоске Білей Олени
Іванівни, 1931 р.н.
Урочище Рубань
На
тому місці існувало колись село. У якийсь час тут поширилась
епідемічна хвороба - холера. Люди дуже швидко почали помирати. Порятунку не
було. Ця хвороба зрубала всіх жителів села. З того часу ця місцевість має назву
Рубань.
Переказ записаний від жителя
с. Плоске Волянського Антона
Васильовича, 1922 р.н.
Квітка злюбник і розлюбник
На русальну п'ятницю вдосвіта звикли
збирати лікарські трави, бо в цей час
вони мають велику цілющу силу. Вночі лісник сторожив оленів від браконьєрів, бо
мав прибути Шенборн на полювання. Почало розвиднятись. Із-за кущів він
спостерігав за галявиною, де полюбляли пастись олені, побачив голу жінку, яка
збирала якесь зілля. Лісник наказав їй одягнутись і підійшов до неї. У руках
вона тримала дивні квіти. В одних голівки були нахилені одна до одної, а в
інших - у різні боки. Цими рослинами вона користувалася, коли хотіла з'єднати
чиїсь серця або розлучити.
Жінка наказала ліснику не говорити
нікому, з ким зустрічався, бо буде йому і його родині лихо. Коли зникла жінка,
лісник шукав такі квітки, а знайти не зміг. Ця чарівниця померла, а її ім'я
залишилося в таємниці.
Ворожбит Борошняк Юрко
Жив у селі ворожбит Борошняк Юрко.
Він знав відганяти злі сили, наслані на людей або худобу, а то й навпаки. Якось
у селі похоронили одну жінку. Але з того часу почала гинути худоба без усяких
причин. Люди змушені були просити в Борошняка, щоб допоміг запобігти цьому
лихові.
Борошняк наказав розкопати могилу
тієї жінки, що недавно померла. Відкопавши її, люди побачили пів'ями крові і
дуже здивувалися. Борошняк мав таку владу над померлою ворожілею, що повторно
умертвив її - зарубав сокирою. З того часу перестала гинути худоба в селі.
А якось лісник, Білей Василь, не розрахувався
із Борошняком, який в нього служив. І за це той помстився: за два тижні на
господарстві хазяїна вигибло вісім голів великої рогатої худоби.
Легенда записана від жителя с.
Плоске Волянського Антона Васильовича,
1922 р.н.
Таємниця
Білого Каменя
Давно в горах Карпатах діяли
опришки. Вони розправлялися з багатими, які пригнічували народ. Награбоване
роздавали бідним, а частину ховали під Білий Камінь. Пройшло багато часу, вхід
засунуло глиною, але відкривається вхід лише на Великдень о 12 годині, коли йде
Всеношне у церкві.
Якось заблукав пастух із села в
лісі і потрапив у цю печеру. Він побачив там багато скринь із коштовностями,
але на одній сидів сторож з ріжками.
Він каже пастухові:
- Бери собі, що хочеш, тільки візьми із порога
це дерево (хрест).
Пастух набрав собі грошей,скільки стало йому в
торбинку, взяв хрест та й потягнув за собою. Коли хрест був за порогом, двері
хряснули і закрились, їх засипало землею і не стало видно входу.
Легенда записана від
жителя с. Плоске Волянського Антона Васильовича,
1922 р.н.
Морське
око
Недалеко від Білого Каменя на
вершині гори Синяк є глибоке озеро. Воно виникло колись внаслідок виверження
вулкану, який розкинув каміння-валуни по землях навколишніх сіл: Плоского
Потоку, Діцковиці, Солочина. Граф хотів перевірити, з яким морем має зв'язок це
озеро. Дав наказ запустити в нього окольцьовані риби. І через декілька років їх
зловили у Чорному морі.
Це озеро стали називати Морським
оком.
А зараз воно дуже звузилось,
обросло водоростями, довкола нього трясовина. Воно обгороджене, щоб хтось туди
не потрапив. Знаходиться на лісовому урочищі Дуннавка, проти села Солочин.
Легенда записана від
жителя с. Плоске Волянського Антона Васильовича, 1922 р.н.
В одному селі жила собі дівчина
Ганджея. Вона була дуже смілива. Одного дня до Ганджеї прийшли хлопці. Вона з ними засперепчалася, що піде
вночі на кладбище і
принесе звідти якийсь знак, що вона там справді була. Дівчина пішла
на кладбище і взяла з гроба хрест. Коли вона
вже йшла геть,
на полянці побачила чоловіка, одягнутого в чорний одяг. Вона підійшла і зняла з його голови чорний капелюх, бо думала,
що то один з тих хлопців, що з нею поспорили. Ганджея прийшла в хату і показала
хрест і капелюх.
Хлопці їй повірили. А вона запитала:
- Хто ішов мене налякати? Це чий капелюх?
Хлопці сказали, що в них таких головних уборів нема і що ніхто
не ішов її лякати.
Було 12 годин. До дівчини приїхав
чоловік на коні, але без голови. Він сказав до неї:
- Ти взяла від мене капелюх, тепер
понеси туди, звідки взяла.
Ганджея давала йому той капелюх,
але він не брав. Чоловік казав, щоб вона йшла з ним і брала з собою перину й капелюх. Вони
йшли, йшли...
Чоловік їй каже:
- Ти не боїшся?
Вона відповідала:
- Ні. Бо я іду з тобою.
Він повторив так 6 раз.
А потім сказав:
- Файний місяць.
Вони дійшли до його гроба, що був
відкритим. Він сказав:
- Заходи!
Вона відповіла:
- Ні. Іди ти вперед, а я подам тобі
перину. А потім зайду.
Він зайшов, вона подала йому
перину,а потім плюнула 4 рази на гріб. Мертвяк роздирав перину, а слина йому
говорила:
- Я тут.
Потім він помітив, що її немає. А
вона бігла, бігла і побачила
в лісочку хатку,
там горіло світло. Вона увійшла
і побачила на ліжку мертвого чоловіка. Дівчина сіла на
піч і
там тихо сиділа. А в хаті
були кури. Коли за нею
прибіг той чоловік,
то
сказав до мертвого:
"Втавай, мертвий, живого
вбивати", - то мертвий піднявся.
А Ганджея сказала півневі:
"Запій, запій, когутику, дам тобі їсти зерниченько". Півень запів. І мертвий
чоловік знову
ліг на ліжко, а
той
зник
Легенда записана від Динис Пелагії,
жительки с. Павлово, 1930 р.н.
очище Міни
Це трапилось у ті часи,
коли проходила Друга світова війна. Відступаючі угорські війська заклали міни
на місцевості в районі села Яківське і санаторію "Сонячне
Закарпаття". (Земля відноситься до території Плосківської сільської ради).
Ці міни перешкоджали швидкому пересуванню військ Червоної Армії в жовтні 1944
року. На одній із них підірвалася жителька села, хата якої була поблизу цього
місця. Так само загинув і капітан Червоної Армії. Після походу військ розпочали
розміновувати цю місцевість. Міни ліквідували, а урочище і по цей день
називають "Міни".
Переказ записаний від жителя с. Плоске Козуба Василя Івановича, 1928 р.н.
Страта євреїв
Йшов 1944 рік. У селі, окрім
угорського війська, з'явилася і окупаційна армія гітлерівської Німеччини.
Почалося гоніння на громадян єврейської національності. У селі мешкали три
єврейські родини: Іцика Готтесмана (8 чоловік), Голдттейна (6 чоловік), Мермельштейна
(4 чоловік). Вони були вимушені сховатися у
глибокому лісі, бо есесівці уже мали їх у списку для депортації в табори
смерті. Окупанти, дізнавшись, що єврейські сім'ї десь сховалися, дуже лютували,
знущалися над сусідами: били, під нігті голки пхали, возили в Сваляву у
в'язницю для допитів. Домагались, аби люди сказали, де поділись євреї. Та ніхто
з наших сусідів не виказав цю таємницю, хоча знали, де вони є.
Есесівці в глибокий ліс іти не
наважувались - боялись партизанів. Тому збиткувалися над селянами. Діти носили
в ліс єврейським родинам харчі. Це було дуже ризиковано. Вони ходили в ліс під
виглядом, що шукають гриби.
Есесівські нишпорки вишукали лісову
схованку. їм допоміг у чорній справі місцевий лісник, що прислужував окупантам
(уже помер).
Залишалося три тижні до 24 жовтня -
дня визволення села від фашистів, а жорстока розправа трапилася в останні дні
вересня. Нацисти організували таємну облаву і схопили в урочищі
Ростока-Тіснини, під горою Синяк, що між селами Плоске та Оленьово, всі три єврейські
родини. Нещасних бранців привезли в с. Поляну, де було розташовано відділення
гестапо. Там відбулося нечуване катування, допити. Фашистів цікавило, хто носив
їжу і т.п.
Тут же, в Поляні, було ухвалено вирок
єврейським сім'ям - страта. Їх відвезли на те місце, де
переховувалися. Там дорослих примусили копати могилу. Спершу розстріляли дітей,
а батьків примусили закидати могилу. Потім розстріляли жінок. І знову чоловіки
вимушені були засипати глину в яму. Потім наступив і їхній кінець... Убивці
зрівняли яму.
Так завершилося життя невинних
вісімнадцяти душ наших односельців і сусідів, "провина" яких була
лише в тому, що були єврейської національності.
Згодом односельці, особливо хлопці,
які дружили з дівчатами з цих єврейських сімей, нерідко приходили на місце
страти. Зробили могилку, доглядали за нею, покладали живі квіти.
60-ті роки минулого століття став
на службу лісника при Плосківському лісництві Юрій Сегеді, мешканець с.
Оленьово. Єврейська могила, що була в його
обході, завдяки його добрій душі збереглася
до цього часу. Він постійно дбав про неї, зробив огорожу, посадив і живий пліт
навколо.
Здійснюючи туристичні походи на
гору Синяк, до Білого Каменя, мандрівники можуть побачити цю могилку.
Переказ записаний від жителів с. Плоске Стегури Ганни
Іванівни, 1906 р.н. та Козуба Василя Івановича, 1928 р.н.
Чому на гербі Павлова зображені дві волячі голови?
У давнину такі хвороби як чума та холера часто
винищували не тільки села, але і цілі округи. Бувало, що густо заселена
територія після чергового спалаху хвороби залишалась пусткою, не виживав ніхто.
Тому для боротьби з епідеміями люди використовували різні способи.
Записано
Шиповичем Ю.Ю. від мешканки села Павлово Стецович Ганни
1913 року н. у 1998р.
Про стару Павлівську церкву
У нашому селі на сьогоднішній день є дві
церкви: одна - православна, друга – греко-католицька. Але з’явились вони зовсім
недавно, уже в XXI ст.
Та люди розповідають, що в давнину село мало
невеличку однокупольну церкву. Та під час війни між австрійськими цісарськими
військами та угорськими повстанцями наші люди підтримали угорців. Тому
австрійці, захопивши село, завели у церкву своїх коней. Коли вони пішли, то
наші люди спалили осквернений храм.
Триста років пройшло, поки Бог дозволив
павлівцям знову побудувати нову церкву…
Записано Шиповичем Ю.Ю. від мешканки села Павлово Стецович Ганни 1913 року н.
у 1998р.
Немає коментарів:
Дописати коментар